Перша аеромобільна десантна рота 1-го аеромобільного десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади, як і решта підрозділів цього славетного з’єднання, з перших днів знаходиться в зоні проведення антитерористичної операції. Ці мужні воїни пройшли з боями майже всі гарячі точки Донбасу. Чимало героїв-десантників цього підрозділу поклали на вівтар війни власне життя. Своєю самовідданою службою, мужніми вчинками вони засвідчили безмежну любов до Батьківщини. Вони залишилися вірними кожному слову Військової присяги. На їхньому прикладі буде виховуватись не одне покоління захисників України.
Ми сидимо в наметі житомирських десантників і намагаємося зігрітися біля «буржуйки». Моєму співрозмовнику лише 22 роки, проте в його очах, наче у книжці можна прочитати, що молодому офіцерові довелося пережити за дев’ять місяців бойових дій. Вглядаюся в це молоде обличчя і розумію: вік на війні — поняття умовне.
Свою військову кар’єру старший лейтенант Михайло Яценко розпочав у 13 років, коли вступив до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Це був його перший крок на шляху до заповітної мрії стати офіцером-десантником. Згодом були важкі іспити під час вступу до Академії сухопутних військ. Швидко промайнули роки навчання, і от вчорашній курсант уже приймає взвод у 95-й оаембр. Тоді, вдивляючись в обличчя своїх підлеглих, більшість з яких були старші та досвідченіші за нього, лейтенант Яценко й уявити не міг, що за деякий час йому доведеться вести цих людей у справжній бій.
Його війна розпочалася в березні, коли підрозділ десантувався посеред поля на Чонгарському перешийку для відбиття можливого нападу російських військ з кримського напрямку. Згодом десантники отримали наказ узяти під контроль газорозподільну станцію на Арабатській стрілці.
— Там ми близько місяця стояли за 300 метрів від позицій російських «зелених чоловічків», — розповідає Михайло. — До останнього не хотілося вірити, що це — війна.
Невдовзі десантників вертольотами перекинули під Добропілля на Донеччині, а потім у Краматорськ для оборони аеродрому. Маючи у своєму інженерному арсеналі лише саперні лопатки, Михайло разом із підлеглими облаштовували вогневі позиції, з підручних засобів створювали укриття. Саме завдяки вмілому командуванню, добре обладнаній позиції та мужності десантників усі атаки супротивника були відбиті.
 — Найбільше нам тоді дошкуляв АГС-17, який російські найманці встановили на цвинтарі. Однак наші спецпризначенці швидко змусили його «замовкнути», — розповідає старший лейтенант Яценко.
Далі житомирські десантники отримали бойове завдання розбити добре укріплений блокпост терористів під населеним пунктом Семенівка. Саме в тому запеклому бою загинув його командир батальйону Герой України підполковник Тарас Сенюк, а половину бійців підрозділу лейтенанта Яценка поранили.
— Лише за кілька місяців я дізнався, що там був не блокпост, а табір підготовки російських найманців, де, як кажуть, був пристріляний кожний метр, — згадує мій співрозмовник. — У тому бою я добре зрозумів, що ми маємо справу не з простими ополченцями, а з добре підготовленими бойовиками, які далеко не вперше перебувають у «гарячій» точці.
Згодом довелося тримати оборону на першому блокпосту біля селища Мирне неподалік Слов’янська. Саме на цей блокпост терористами було здійснено першу за весь час проведення АТО танкову атаку.
— Ми знали, що в бойовиків є міномети та гранатомети, однак не очікували атаки важкої бронетехніки, — продовжує розповідь Михайло. — Майже з першого пострілу був знищений один з моїх БТРів, загинув навідник КПВТ. Від куль снайпера та осколкових поранень загинув розрахунок ПТРК «Фагот». Не маючи потужних вогневих засобів, ми змушені були відступити…
На все життя він запам’ятає, як під шаленим обстрілом російської реактивної артилерії влітку вони прикривали вихід з оточення підрозділів 79-ї оаембр та 72-ї омбр.
А ще був відчайдушний рейд на оточений 32-й блокпост. Доставити вантажі з боєприпасами та продовольством туди не міг жоден конвой.
— Щоб успішно дістатися на 32-й блокпост, наш підрозділ мав здійснити відволікаючий маневр. І ми добре розуміли, на що йшли, — зазначає Михайло. — Окрім трьох штатних БТР-80, нам були придані танк та дві бойові машини піхоти. Будь-якої хвилини ми очікували на засідку терористів. Зрештою так і сталося. Першими влучними пусками з ворожих ПТКРів було виведено з ладу танк та БМП. Згодом підбили два наші бронетранспортери. Інша «беха» через несправність гармати змушена була відійти… На полі бою було багато поранених, котрих за будь-яку ціну потрібно було витягнути з-під вогню.
Попри шквальний обстріл та небезпеку, лейтенант Яценко віддав наказ своєму екіпажу на евакуацію поранених.
— Ми завантажили поранених на свою броню, скільки вистачило місця, та відійшли до безпечної зони. Але всіх «300-х» ми забрати не змогли. У підбитих машинах ще залишалися поранені… Не гаючи ані хвилини, ми повернулися по них. Нас врятувало лише те, що терористи чомусь вдруге не використовували протитанкові засоби, обмежуючись лише стрілецькою зброєю, — розповідає офіцер.
За вміле керування підрозділом лейтенант Яценко отримав чергове військове звання «старшого лейтенанта» достроково. А нещодавно за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України старший лейтенант Михайло Яценко був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Проте не лише бойовими буднями та гіркими втратами запам’ятався Михайлові Донбас. Саме тут, у звільненому Слов’янську, він зустрів чарівну красуню Віолету. Місяць тому вони одружилися.
…За роки своєї служби старший лейтенант Яценко брав участь у двох парадах. Перший раз — у розрахунку ліцеїстів-барабанщиків під час навчання у військовому ліцеї. Удруге Михайло карбував крок на майдані Незалежності цього року в «коробці» учасників АТО. Але він твердо впевнений, що в його житті буде ще третій парад — парад Перемоги, коли з української землі виженемо ворога.
Валентин ШЕВЧЕНКО,
«Народна армія»
За матеріалами сайту «Народна армія»
| 
