Народилася у січні 1964 року в місті Сквирі.
Закінчила школу №1 із золотою медаллю. Після закінчення Київського
педагогічного інституту імені М.Горького працює вчителем української мови та літератури
Сквирського ліцею.
Учитель-методист,
відзначена багатьма нагородами за
добросовісну працю педагога.
Поезія
для неї – засіб вираження думок і почуттів, барвистий величезний світ,
сповнений краси буття…
Осінь
Вже
знову осінь. Знову листопад
Нас
кличе милуватися красою.
І
подивитись хочеться назад
На
ті роки, що лишаєм за собою.
Бо
кожен рік, як той осінній лист:
То
радісний, то журний, то байдужий;
А
все життя, неначе падолист,
То
сміхом закружля, а то затужить.
Минуле
тихо шепче під ногами,
Достукатись
у душі хоче нам.
Зелене
– юне, радісне – багряне,
І
золотисте – щонайкраще нам.
Як
озирнутись на роки прожиті,
Осінні
барви в душу запросить.
Хай
квітне в ній весна і стигне літо,
Та
в зиму ще нема чого спішить.
Піди
у ліс осінній на світанні
Коли
спадає листячко останнє,
Коли
блукає вітер між гілками,
Коли
льодок тоненький на калюжах тане…
Така
тоді там владарює тиша,
Що
чуть, як ліс зимові сни колише,
Що
шелест листя, наче зойк, лунає,
Про
літніх днів повернення благає…
Піди
у ліс, деревам посміхнись,
До
тиші лісової серцем пригорнись,
Вдихни
цілющого повітря аромат –
І
не захочеш повертатися назад!
Встеляє
килимами з листя осінь
Просторі
зали золотих гаїв.
Пронизує
дощами вмиту просинь
Прощальний
гук мандрівців-журавлів.
Кивають
віттям явори та клени,
Коли
між ними вітер заблука.
Змиває
барву з листячка зелену
Холодний
дощ, що грає на гілках.
Долонями
тепла голубить сонце
Стерню
колючу на пустих полях,
Та
стукає у вранішнє віконце
Мені
зимовий білокрилий птах.
І
дихається легко і просторо,
І
звук летить кудись у далечінь.
О
осене! Безкрая, наче море,
Ясна
й прозора, наче літа тінь..
Бабине
літо,
Сонцем
зігріте.
Лагідно
віти
Вітер
хита…
Бабине
літо…
Небо
умите,
В
хмари повите,
Осінь
віта.
Бабине
літо –
Зелень
і квіти,
Радісні
діти…
Знову
одна.
Бабине
літо…
Звуком
трембіти
Гори
повиті –
То
давнина.
Літо?!
Вже осінь!
В
моїм волоссі,
Як
павутинка,
Вже
сивина…
Літо
минулось,
Щастя
забулось,
На мить
повернулось.
Ет,
суєта!
Бабине
літо.
В
росах і квітах,
В
листі та вітах,
Як
сивина –
Тонка
павутинка,
Щастя
краплинка
Змерзла
в льодинку…
Скоро
зима…
Різдво
Уже
у храмі Божому запалено свічки
І
панотець святкову службу править…
А
Діва-мати, як в цей день завжди,
Ісусика
малесенького бавить.
На
яснім небі зорі зайнялись,
І
вже ідуть «три царії со дари»…
Смачна
кутя чекає господинь,
А
на столах – вже запашні узвари.
Це
коляда. Святвечір. Тиша і добро.
Бо
сходить із небес благословення Боже.
Так
завжди буде, є й колись було…
Тримати
зло в цей день в душі негоже.
Нехай
у вечір цей завжди панують мир,
Врочистий
спокій, злагода у хаті,
Хай
пригаса вировище житейських бур,
І
щоб були щасливі всі й багаті.
Випускникам
Ну
що ж, ще недовго, ще трохи, ще мить…
А
серце тріпоче, а серце тривожно щемить.
Дитинство
позаду, до нього нема вороття.
Під
ноги лягає широка дорога життя.
І
крок лиш ступити – і вже перетнути поріг.
Весь
світ перед вами у плетиві різних доріг,
Усі
барви світу сьогодні сіяють для вас.
Вам
радісно трохи. І сумно. Бо час.
Не
плачте. Всміхніться, і сльози змахніть із очей.
У
вас ще попереду сотні безсонних ночей,
І
днів, переповнених щастям буття,
І
книга, нечитана книга життя.
Її
сторінки вам ще, любі, писать і читать.
Одне
пам’ятайте: написане не виправлять.
Життя
ви своє не в чернетку пишіть.
Одне,
неповторне, прекрасне, чудове творіть!
Будуйте,
навчайте, малюйте, плекайте сади.
Хай
успіх із вами буває повсюди й завжди,
Хай
ласка й добро зігрівають ваш дім,
Хай
щире кохання розквітне у нім.
Але,
мої любі, вертайтесь з дороги сюди,
Напитись
з дитинства святої води,
В
ліцей, де вам раді, вас люблять і ждуть.
Отож
сміливіше ідіть. В добру путь!
Світлій
пам’яті Валентини Павлівни
У
полі – замети, у полі – тополі…
Мете
хуртовина, так снігом жбурляє…
Навколо
– лиш поле, не видно вже неба…
Гіркою
сльозою сніжинки на вії спадають..
Троянди
на скалки морозом розбиті, їх жалко…
Біляві
гвоздики шепочуть, питають:
-
Та де ти?
-
Та де ти?
Нема… Не вернешся…
Ідуть усі вони, кудись ідуть,
Неначе журавлі у вирій відлітають,
Життя скидають сіру каламуть,
А нам печаль незгасну залишають.
Ідуть усі вони, кудись ідуть,
Неначе струни скрипки обривають.
Хоч поруч кроків їх не чуть –
Їх голоси в нас піснею лунають.
Ідуть усі вони, кудись ідуть,
Частину нас з собою забирають.
Вони живі, допоки в нас живуть,
У пам’яті живуть і не вмирають…
Нитка життя
Час – це пісок, що сиплеться крізь пальці,
Це – полотно, натягнуте на п’яльцях,
І всемогутні Мойри до останку
Ведуть життя твоє безперестанку…
Ведуть від світлого дитинства й до кончини…
Й на все, що сталось, є свої причини:
Десь обірвалась нитка вишивання –
З’явився вузлик, певно, не останній…
Це просто згас нестрінутий світанок,
Чи ще одна ілюзія розтала,
Або пропала усмішка привітна,
Чиєсь кохання так і не розквітло…
Та цур йому! Не треба так гадати!
Що роблять Мойри – нам того не знати.
Щасливо ми живемо в невіданні
Про те, коли настане наша мить остання…
Й перед собою бачимо безмежне
Життя своє, щасливе і бентежне.
Але його, як вишивку на п’яльцях,
Тримають Мойри в вузлуватих пальцях… | 
